Історія справи

Постанова ВССУ від 14.02.2024 року у справі №333/7232/20

Постанова

Іменем України

14 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 333/7232/20

провадження № 61-17769св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_4 ,

треті особи: ОСОБА_5 , Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради в особі відділу реєстрації фізичних осіб по Комунарському району Управління державної реєстрації фізичних осіб, районна адміністрація Запорізької ради по Комунарському району як орган опіки та піклування,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_6 , яка підписана представником ОСОБА_7 , на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 березня 2023 року в складі судді: Варнавської Л. О., та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 вересня 2023 року в складі колегії суддів: Полякової О. З., Кухаря С. В., Кирилової О. В.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У грудні 2020 року ОСОБА_6 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради в особі відділу реєстрації фізичних осіб по Комунарському району Управління державної реєстрації фізичних осіб, районна адміністрація Запорізької ради по Комунарському району як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення.

Позов мотивовано тим, що 13 липня 2020 року ОСОБА_6 стала переможцем електронних торгів з продажу лоту № 426729 іпотечного майна - квартири АДРЕСА_1 в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого напису № 20717, вчиненого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В. А., про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_5 для задоволення вимог АТ «АльфаБанк» у розмірі 1 527 337,70 грн.

На підставі акту приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Проценка Д. Ю. від 29 липня 2020 року та свідоцтва, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Сенченко К. В. 25 серпня 2020 року, зареєстрованого в реєстрі за № 492, ОСОБА_6 набула права приватної власності на вказану квартиру.

На цей час у квартирі зареєстроване місце проживання відповідачів, які в ній фактично проживають.

На думку ОСОБА_6 , проживання та реєстрація відповідачів, які не є членами її сім`ї, з ними не укладені договори найму житла, порушує її право власності на нерухоме майно, оскільки позбавляє можливості вільно користуватись та розпоряджатись цим майном. Крім того, реєстрація відповідачів потребує додаткових витрат на оплату житлово-комунальних послуг, що завдає матеріальних збитків.

ОСОБА_6 просила:

усунути їй перешкоди в користуванні та розпорядженні майном - квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 ;

вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

РішеннямКомунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 березня 2023 року в задоволені позову ОСОБА_5 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Враховуючи норми статті 109 ЖК Української РСР та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається. Отже, при вирішенні питання щодо надання мешканцям житлового приміщення, важливо встановити факт придбання житла з якого вони підлягають виселенню, за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи;

з протоколу проведення електронних торгів № 490487 та зі свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 судом встановлено, що вона була предметом іпотеки. Самого договору іпотеки, договору купівлі-продажу квартири суду не було надано, клопотання про витребування доказів сторонами не заявлялося;

виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Разом із тим у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано;

спірне житлове приміщення придбане на прилюдних торгах, при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто покупцю повинні бути відомі ризики, пов`язані з придбанням спірної нерухомості;

позивачка, як новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків. Позивач, як ініціатор позову зобов`язаний обґрунтувати свій позов належними та допустимими доказами відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 з 2008 року та з 2016 року відповідно по теперішній час, вони не були власниками цієї квартири;

оскільки відповідач ОСОБА_2 проживає в квартирі більше 14 років, відповідачка ОСОБА_3 - більше 6 років, з ними проживає їх неповнолітня дитина, а позивачка набула право власності на квартиру в той час, коли відповідачі в ній проживали та були зареєстровані, є підстави вважати, що виселення відповідача з житла є непропорційним заходом втручання в право особи на мирне володіння майном;

будь-яких доказів, які б довели принцип правомірного втручання у право відповідача на житло позивачем не надано.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 26 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишено без задоволення, а рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 березня 2023 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надала достатніх доказів, які б довели правомірність втручання у право відповідачів на житло. Колегія суддів апеляційного суду погодилась з таким висновком суду першої інстанції;

згідно протоколу проведення електронних торгів № 490487 та зі свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 вона була предметом іпотеки. Самого договору іпотеки, договору купівлі-продажу квартири суду не було надано, клопотання про витребування доказів сторони не заявляли;

при вирішенні питання щодо надання мешканцям житлового приміщення, важливо встановити факт придбання житла з якого вони підлягають виселенню, за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи. Визначення того, чи здійснюється виселення з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, або придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, має суттєве значення для правильного вирішення цієї справи та застосування судом відповідної норми статті 109 ЖК;

суд першої інстанції врахував, що відповідачі мешкають у спірній квартирі довгий час: ОСОБА_2 проживає у спірній квартирі більше 14 років, відповідач ОСОБА_3 - більше 6 років, з ними проживає їх неповнолітня дитина, і їх виселення без надання іншого житлового приміщення буде порушенням їх права на житло. Тому правильним є висновок суду першої інстанції, що внаслідок проживання відповідачів у спірній квартирі, неволодіючий власник, яким є позивач, несе певні обмеження, проте матеріалами справи не доведено, що виселення відповідачів з житла є пропорційним заходом втручання в право особи на мирне володіння майном, адже матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що відповідачі мають будь-яке інше майно у власності;

посилання скаржниці на довідку за результатами проведення позапланової невиїзної перевірки діяльності приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Проценка Д. Ю., якою встановлено, що ОСОБА_5 , крім спірної квартири, має у власності ще два об`єкта житлової нерухомості, не спростовують того факту, що житло, яке є іпотечним майном, є єдиним місцем постійного проживання відповідачів, адже її складено раніше за подання позову, а фактичних доказів на підтвердження володіння ОСОБА_5 таким майном позивач суду не надала;

з огляду на те, що спірна квартира придбана на прилюдних торгах, при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, ОСОБА_6 як покупцю повинні бути відомі ризики, пов`язані з придбанням такої нерухомості;

суд першої інстанції роз`яснив позивачу, що вона як новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення до продавця з вимогою про відшкодування шкоди, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків;

більшість доводів апеляційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд першої інстанції надав належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, а тому колегія суддів зробила висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника;

вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить;

доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.

Аргументи учасників справи

06 грудня 2023 року ОСОБА_6 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_7 , на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 березня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 вересня 2023 року, в якій просила:

оскаржені судові рішення скасувати;

справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд першої інстанції з незрозумілих підстав не дослідив докази та пояснення як ОСОБА_5 , так й представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_9 щодо тієї обставини, що кредит брався для придбання саме спірної квартири;

щодо необхідності визначення того, чи здійснюється виселення з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, або придбаного не за рахунок кредиту, суд першої інстанції не дослідив зібрані у справі докази з цього та взагалі не встановив у судовому рішенні цю обставину, дійшовши до передчасного висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення;

04 жовтня 2018 року рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя було винесено рішення у справі №333/5976/17 за позовом ОСОБА_5 про захист права споживача, визнання кредитного договору недійсним. Вказане рішення суду набуло законної сили. 17 січня 2008 року Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», яке виступає правонаступником Акціонерного комерційного байку «ТАС-Комерцбанк» в особі директора Запорізького відділення № 1 АКБ «ТАС-Комерцбанк" Рибки Костянтина Віталійовича, який діє на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О. С., та зареєстрованої в реєстрі під № 786 від 08 листопада 2007 року, з однієї сторони, і ОСОБА_5 (Позичальник) з іншої сторони, уклали Кредитний договір № 0706/0108/45-001. Відповідно до пункту 1.1. цього спірного кредитного договору Банк надає Позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 65 000 доларів США, на строк по 17 січня 2024 року включно та на умовах, передбачених у цьому Договорі, а Позичальник зобов`язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов`язання у повному обсязі у терміни, передбачені цим Договором. Відповідно до пункту 1.4. Договору, кредитні кошти призначені для здійснення Позичальником розрахунків по Договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 51,55 кв. м. Аналогічні обставини були встановлені рішенням Комунарського районного суду від 03 червня 2022 року у справі №333/5834/20;

ці правовідносини повинні були бути встановлені під час розгляду справи у суді першої інстанції на підставі наявних доказів та пояснень сторін, для виправлення допущеної судом першої інстанції помилки, позивачем були надані копії Кредитного договору № 0706/0108/45-001 від 17 січня 2008 року та копія іпотечного договору № 0706/0108/45-001-2-1 від 17 січня 2008 року. Вказаним доказам суд апеляційної інстанції взагалі не надав оцінки, не зазначаючи у своєму рішенні взагалі про прийняття або неприйняття їх;

суд апеляційної інстанції не виконав свій обов`язок з установлення фактичних обставин справи та не врахував, що спірне житло було придбано за рахунок кредитних коштів, в зв`язку з чим, як і суд першої інстанції, дійшов до передчасного висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення;

судом першої інстанції безпідставно зроблено висновок, що враховуючи, що відповідач ОСОБА_2 проживає в спірній квартирі більше 14 років, відповідачка ОСОБА_3 - більше 6 років, з ними проживає їх неповнолітня дитина, а позивачка набула право власності на цю квартиру в той час, коли відповідачі в ній проживали та були зареєстровані, є підстави вважати, що виселення відповідача з житла є непропорційним заходом втручання в право особи на мирне володіння майном;

в матеріалах цивільної справи міститься довідка за результатами проведення позапланової невиїзної перевірки діяльності приватного виконавця виконавчого округу Запорізької області Проценка Д. Ю. від 28 вересня 2020 року. Відповідно до цієї довідки, ОСОБА_5 крім спірної квартири, мала ще два об`єкти житлової нерухомості;

матеріали справи містять висновок Дисциплінарного уповноваженого Асоціації приватних виконавців України № 28/2020 від 10 листопада 2020 року. У цьому висновку зазначено, що договір іпотеки був укладений ОСОБА_5 17 січня 2008 року, тоді як її онук ОСОБА_4 зареєстрований в квартирі з 26 лютого 2011 року. Реєстрація місця проживання дитини в житловому приміщенні боржника, яке є об`єктом іпотеки, є способом перешкоджання звернення стягнення на таке майно, що свідчить про зловживання боржником своїми процесуальними правами та створення штучних перешкод для виконання виконавчого документу у повному обсязі. До аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у справі № 678/301/12 від 15 травня 2019 року. Цей висновок Верховного Суду суд апеляційної інстанції не застосував;

судом першої інстанції не була надана відповідна оцінка доводам представника позивача з приводу того, що позивачка є жінкою похилого віку, пенсіонеркою, та має постійне місце проживання у м. Мелітополь, яке є окупованим практично з перших днів початку збройної агресії РФ та введення на території України військового стану. За таких обставин неможливість користування позивачкою та членам її родини своїм житлом у спірній квартирі фактично позбавило їх можливості евакуюватися з тимчасово окуповано території, та спричинило загрозу життю та здоров`ю вказаних осіб.

У січні 2024 року ОСОБА_5 засобами поштового зв`язку подала відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_10 , в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що:

предмет іпотеки - квартиру, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 , було придбано частково за кредитні кошти та частково за власні кошти позичальника, а отже виселення відповідачів з квартири без одночасного надання їм іншого постійного житла, про яке має бути зазначено у рішенні суду, є неможливим;

виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Спірна квартира придбана на прилюдних торгах, при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто покупцю повинні бути відомі ризики, пов`язані з придбанням спірної нерухомості. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 з 2008 року та з 2016 року відповідно по теперішній час, вони не були власниками цієї квартири;

ОСОБА_6 як новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення до продавця з вимогою про відшкодування шкоди, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків;

будь-яких доказів, які б довели правомірне втручання у право відповідача на житло позивачем не надано;

жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист від такого втручання або посягання.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 08 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

22 січня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 08 січня 2024 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15; від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц; від 15 травня 2019 року у справі № 678/301/12 та постановах Верховного Суду України: від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15; від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_6 є переможцем торгів, які відбулись 13 липня 2020 року реєстраційний номер 426729. Найменування майна: іпотека. Двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_2 . Ціна продажу - 301007 грн, що підтверджено протоколом проведення електронних торгів №490487.

29 липня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу Запорізької області Проценко Д. В. склав акт про реалізацію предмету іпотеки при примусовому виконанні виконавчого напису № 20717, виданого 28 листопада 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В. А. про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_5 для задоволення вимог АТ «Альфі-Банк» у розмірі 1 527 337,70 грн.

25 серпня 2020 року приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Сенченко К. В. видав свідоцтво про право власності на майно: квартиру АДРЕСА_1 відповідно до статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», статті 47 Закону України «Про іпотеку» та на підставі акту ВП № НОМЕР_1 про реалізацію предмета іпотеки, складеного приватним виконавцем виконавчого округу Запорізької області Проценком Д. Ю. 29 липня 2020 року, яким посвідчено, що ОСОБА_6 на праві власності належить вказана квартира.

25 серпня 2020 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідки Департаменту реєстраційних послуг № 04-07/3/10590 від 04 серпня 2020 року та відповідно до копій паспортів відповідачів за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_2 , 1978 р. н. з 29 січня 2008 року, ОСОБА_4 , 2010 року народження, ОСОБА_3 , 1982 року народження - з 05 жовтня 2016 року. Вказані особи зареєстровані за цією особою і на час розгляду справи.

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04 жовтня 2018 року в справі № 333/5976/17 в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ПАТ «ОМЕГА БАНК», треті особи: ПАТ «ДЕЛЬТА-БАНК», ПАТ «АЛЬФА-БАНК», Національний банк України про захист права споживача, визнання кредитного договору недійсним, відмовлено в повному обсязі (https://reestr.court.gov.ua/Review/77119966).

У справі № 333/5976/17, зокрема, встановлено, що:

«17 січня 2008 року Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», яке виступає правонаступником Акціонерного комерційного байку «ТАС-Комерцбанк» в особі директора Запорізького відділення № 1 АКБ «ТАС-Комерцбанк» Рибки К. В., який діє на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О. С., та зареєстрованої в реєстрі під № 786 від 08 листопада 2007 року, з однієї сторони, і ОСОБА_5 (Позичальник) з іншої сторони, уклали кредитний договір № 0706/0108/45-001 (надалі спірний кредитний договір або Договір) (арк. 6-26 Том справи 2). Відповідно до пункту 1.1. цього спірного кредитного договору Банк надає Позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 65 000 доларів США, на строк по 17 січня 2024 року включно та на умовах, передбачених у цьому Договорі, а Позичальник зобов`язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов`язання у повному обсязі у терміни, передбачені ним Договором. Відповідно до пункту 1.4. Договору, кредитні кошти призначені для здійснення Позичальником розрахунків по Договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 51,55 кв. м».

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 03 червня 2022 року в справі № 333/5834/20 в задоволенні позову ОСОБА_5 про захист порушеного права споживача фінансових послуг, визнання кредитного договору № 0706/0108/45-001 від 17 січня 2008 року таким, що укладений з недодержанням письмової форми відмовлено (https://reestr.court.gov.ua/Review/104820889).

У справі № 333/5834/20, зокрема, встановлено, що:

«17 січня 2008 року Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», яке виступає правонаступником Акціонерного комерційного байку «ТАС-Комерцбанк» в особі директора Запорізького відділення № 1 АКБ «ТАС-Комерцбанк", який діє на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Швецовою О. С., та зареєстрованої в реєстрі під № 786 від 08 листопада 2007 року, з однієї сторони, і ОСОБА_5 (Позичальник) з іншої сторони, уклали Кредитний договір № 0706/0108/45-001 (надалі спірний кредитний договір або Договір) (арк. 6-26 Том справи 2). Відповідно до пункту 1.1. цього спірного кредитного договору Банк надає Позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 65 000 доларів США, на строк по 17 січня 2024 року включно та на умовах, передбачених у цьому Договорі, а Позичальник зобов`язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов`язання у повному обсязі у терміни, передбачені ним Договором. Відповідно до пункту 1.4. Договору, кредитні кошти призначені для здійснення Позичальником розрахунків по Договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 51,55 кв. м».

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Поняття «житло» має самостійне значення, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).

Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом (частина перша статті 109 ЖК).

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК).

У постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15 та в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 вказано, що

«частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зроблено висновок, що:

«невиконання кредитних зобов`язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом.

Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.

Держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов`язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб`єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.

Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім`ї, серед яких є неповнолітня дитина.

Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.

Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) зроблено висновок, що:

«частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Велика Палата Верховного Суду вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено в саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом. Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться. Державний виконавець зобов`язаний був надавати інформацію про обтяження майна, яке реалізується на електронних торгах. Зокрема, зазначити, що в ній зареєстрований та проживає власник, який передав майно в іпотеку, разом з членами його сім`ї. А покупець такого майна, в свою чергу, мав оцінити ризики та обмеження пов`язані з його придбанням. Неповне інформування учасників електронних торгів про обтяження майна, яке реалізується, є підставою для відшкодування збитків, що свідчить про наявність альтернативних способів захисту прав нового власника. Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону № 898-IV, є передбачуваними. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Однак суд першої інстанції не встановлював обставини придбання квартири АДРЕСА_1, не з`ясовував джерела коштів за які її було придбано ОСОБА_1 та не пов`язував своє рішення з зазначеними обставинами. Як вбачається зі змісту постанови Апеляційного суду Харківської області від 18 січня 2018 року зазначене питання не було предметом дослідження і апеляційного суду. На порушення вимог статей 263 264 ЦПК України апеляційний суд не навів жодних доказів на яких ґрунтуються його висновки, в цій частині. Встановлення вищезазначених обставин справи має суттєве значення для правильного вирішення цього спору».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:

«статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина перша статті 263 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).

Постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт в пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України).

Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).

У справі, що переглядається:

при залишенні апеляційної скарги без задоволення, апеляційний суд вважав, що з протоколу проведення електронних торгів № 490487 та зі свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 суд першої інстанції встановив, що вона була предметом іпотеки. Самого договору іпотеки, договору купівлі-продажу квартири суду не було надано, клопотання про витребування доказів сторони не заявляли; відповідачі мешкають у спірній квартирі довгий час: ОСОБА_2 проживає у спірній квартирі більше 14 років, відповідач ОСОБА_3 - більше 6 років, з ними проживає їх неповнолітня дитина, і їхнє виселення без надання іншого житлового приміщення буде порушенням їхнього права на житло;

в матеріалах справи міститься: кредитний договір № 0706/0108/45-001 від 17 січня 2008 року (кредитний договір на купівлю житлової нерухомості), вчинений між ВАТ «Сведбанк», яке виступає правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» (Банк), з однієї сторони, і ОСОБА_5 (позичальник), з іншою сторони (а. с. 212 - 220, том 3); іпотечний договір № 0706/0108/45-001-Z-1 від 17 січня 2008 року, вчинений для забезпечення вимог за кредитним договором № 0706/0108/45-001 від 17 січня 2008 року (а. с. 221 - 226, том 3), які додані позивачкою до апеляційної скарги та процесуальна доля яких невирішена апеляційним судом відповідно до положень частини третьої статті 367 ЦПК України;

в апеляційній скарзі: позивач посилалась на те, що під час розгляду справи в суді першої інстанції обставини придбання спірного житла за кредитні кошти не заперечувались відповідачами та неодноразово обговорювались під час судового розгляду (а. с. 206, том 3); позивач наголошувала, що обставини придбання спірної квартири були встановлені в тому числі в рішенні суду першої інстанції в справі № 333/5834/20 та в справі № 333/5976/17 (а. с. 206, том 3);

як свідчить аналіз оскарженої постанови апеляційного суду відповідь на вказані важливі й доречні аргументи апеляційної скарги відсутня;

апеляційний суд не звернув уваги, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання. Як наслідок, апеляційний суд не відповів на важливі й доречні аргументи апеляційної скарги та не з`ясував, за рахунок яких коштів придбана спірна квартира.

За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про відмову в задоволенні позову.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити; постанову апеляційного суду скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц.

У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, в тому числі й понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 , яка підписана представником ОСОБА_7 , задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 26 вересня 2023 року скасувати та передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Запорізького апеляційного суду від 26 вересня 2023 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук